Наша школа

Телязькі освітянські стежки

Квітнуть веселково маки на городі,

Червоне намисто вишня одягла.

Чепуряться мальви скромно, не по моді,

В’ється між житами стежка до села. 

     У серці кожного села – храм і школа.  Школа–місце не лише здобуття знань, а й початок життєвих доріг. Двері нашої школи завжди радо відчиненні як для гостей , так і для наших любих учнів , як теперішніх , так і тих , що сиділи за партами багато років тому.Кожен з них з теплом згадує свій клас, сонце у шкільних віконцях  та першу вчительку. І навіть не здається , що ще декілька років назад , в учнів не було комп’ютерів , інтернету такого різноманіття доступної літератури , та було велике прагнення до навчання. У теперішні  часи комп’ютерних технологій овіта Сокальського району стоїть на високому рівні , та шана до освідченості і бажання здобувати знання у наших земляків було завжди. І хоча історія кожного села індивідуальна , ми живемо на одній землі , проживаємо одну історію , і школи у нас  відкривалися практично в один період та при однакових , в тій чи іншій мірі , обставинах. І освіта розвивалася практично одинаково, та індивідуальними залишилися спогади , яким не можна загубитись…

     Історія нашого села важка тим , що воно було спалене двічі у 1915 та 1945 роках. Відповідно точних відомостей та архівних документів практично немає , тай вихідців села майже не залишилося , адже в післявоєнні роки село було заселене людьми із інших районів .Та ту дещицю історії , що вдалося дізнатися спробую розказати.

     Школа у селі існувала ще з кінця дев’ятнадцятого століття.Так як землі належали Польщі , відповідно  майже все навчання проходило на польській мові. Старожили пригадують, що на початку двадцятого століття навчання було чотири класове (перший клас вчився рік, вивчали польську мову; програму решти трьох класів учні вивчали по два роки, вводилась математика і одна година української («русинської») мови. Релігію діток вчили два священники : українську – о.Волошин , польську – о.Піляс. Місцевий священник також учив діток і вистав, які показували на Великдень чи інші свята.  Вчительку люди привозили із Сокаля у понеділок , а відвозили у суботу. Навчання проходило у дві зміни : до обіду – старші діти , а після обіду – молодші. У 30-х роках школу перенесли із старого будинку у новіший – мурований , що знаходився перед панським фільварком. І хоча у селі було більше двохсот дворів , діток до школи ходило мало, адже зі шкільного віку вже працювали , та й багатьом родинам не дозволяла бідність. Панські ж діти навчалися індивідуально. До тридцятьдев’ятого року у цій вже школі вчителювала пані Стефа Трохімчук . Більш заможних діток возили у Сокаль у Союз Українок , де вони проходили певні курси. У воєнні роки були жорстоко знищені польські сім’ї , а українські дітки продовжували навчання. З 1939 по 1945 роки вчителем у селі працював Кухалевич. У травні 1945 року , на третій день Великодня , радянська влада  із рідного села вивезла всі родини , а село , спалене вщент , залишилося стояти заплаканою пусткою.

     З 1951 року село почало оживати. Завозили нових людей , в основному переселенців із села Здешів Кам'янкобузького району , поверталися на рідні згарища і теляжани. Із старої плебанії у 1953-1954 роках селяни зробили початкову школу . У старші класи діти ходили у село Трудолюбівка .Цю школу як і решту будівель с.Трудолюбівка заснувала Ванда Василевська близько 1949 року.У початковій школі вчителювати сім’я.

     Ця сім’я педагогів “від Бога ” засвітила промінчик знань у багатьох поколіннях дітей , і залишила добрий і світлий слід спогадів і великої вдячності. Директором (в сільраді записано – вчителем) працював Краєвський Ярослав Іванович, який народився в 1916 році в с.Таданя, Кам’яно-Струмилівського (Бузького) повіту Краєвських ,що розпочинали свою педагогічну ниву ще у Здешеві. Його дружина - Олександра Михайлівна Заремба народилась у 1907 році  в селі Добросин Жовківського району у сім’ї учителя , дідусь же її був священником. Батько через хворобу рано помер , залишивши малих діток , кожне з яких зробило вклад у освіту і культуру: сестра Нюся , як і  Леся вчителювала, а брат входив у спілку письменників Польщі. У душі цієї жінки вирувало велике творче життя. Олександра Михайлівна була надзвичайно обдарованою особистістю: володіла грою на баяні, вела уроки хореографії, організувала роботу шкільного драматичного гуртка до якого пізніше залучала і випускників школи, і мешканців села. У вільний час сама шила сценічні і національні костюми своїм вихованцям. Не один раз драмгуртківці п. Краєвської відстоювали честь Сокальського району на обласних оглядах у Львові. Людина , яку Бог нагородив великим талантом , скоро стала центральною особою в селі . Вона проводила величезну творчу роботу як із малими дітьми , так із старшими односельцями. Село оживало. Малі дітки розучували такі вистави як “Різдвяний подарунок ”, “Свято весни”, “Соняшник”, “Русалка жаба” . А дорослі вже ставили п’єси :“Свекруха”, “Украдене щастя ”, “Жидівка - вихристка”, “Циганка Аза”,  “Дай серцю волю – заведе в неволю”, “Де чорт не вдіє, там бабу посіє”, та інші. Олександра Михайлівна відчувала внутрішній світ кожної дитини , шукала таланти у кожному учневі , бездоганно підбирала кожну роль. Діти тягнулися до неї вчилися і слухняно виконували її вказівки , а дорослі із великою шаною ставилися до її праці. В кожному селі району , де був клуб , гастролювали  “телязькі” артисти. Продовжувала свою роботу і після виходу на заслужений відпочинок. Вона жила сценою і своїми учнями…

     В 1976 році  і Краєвський Я.І. пішов на пенсію, а  через рік у вічність. Олександра Михайлівна пішла від нас у1994 році залишивши у серцях теляжан світлі незгасимі іскринки.

Не хотіли стежки заростать травою ,

Хочуть , щоб вернулись ми , прийшли,

Не чекайте, стежки ,ви ж бо вже літами давно поросли…

     У 1977 році початкову школу с. Теляж приєднано і перенесено до Трудолюбівської восьмирічної школи де директором був Бабій Анатолій Васильович. В 1992 році школу із села Трудолюбівка перенесено в село Теляж, в приміщення колишньої колгоспної контори. Школа у цьому приміщенні знаходиться і на даний час. Сюди приходять у перший клас , з відси і йдуть у доросле життя.  І кожен із нас, вчителів, надіється що знання і любов вкладені у їх сердечка дадуть добрі сходи.  Що життя їх буде набагато легшим як у їх прадіду сів і прабабусь , та душі такими  ж щирими , а руки такими ж працьовитими. І де б  не блукали їх дороги , щоб лише з добрими спогадами поверталися у рідний край. 

Теляж знов обіймає серпанком,

Дивним плесом задуманих рік,

Де зустрів ти дитячий світанок ,

Там знайдеш ти і заходу лік…